Дрогобич. Ч.1. Нагуєвичі. Музей І. Франка

Недавно була в Дрогобичі, а як же не побувати в Нагуєвичах, де народився І. Франко? Один з моїх улюблених письменників, давно туди хотіла. В Нагуєвичах є музей, хата садиба (щось на зразок скансену з 4-х будівель), стежка І. Франка(комплекс деревяних скульптур), та комплекс скульптур "Франко і світова література" - все разом обєднано в державний історико-культурний заповідник Нагуєвичі.
Як доїхати: з залізничного вокзалу в Дрогобичі маршруткою №2 до АС2, звідти маршруткою до Нагуєвич, ціна в червні 2015 - 6 грн. Вхідні квитки: 5 грн музей, 5 грн хата-садиба.

Collapse )

Іще одне котокафе

Знаєте, чим Львів кращий за Париж чи Будапешт? Не тільки тим, що це моє рідне місто, а ще й тим, що в них одне котокафе, а в нас - два!) Про зоокафе я вже писала, а це знаходиться на вул. С. Бандери, 57.
Кафе двоповерхове, перший та підвальний поверх, в якому три зали для відвідувачів. Є вільний вайфай та 11 котів. Що ще треба для щастя.
Коти тут всі підлітки, з весняного "урожаю". Є два абіссінці, шотландець і британець, трійко чорненьких і багато кольорових.



Collapse )

Про особисті радості і колективний сум

Я тут в фб коментила один пост, про те, що журналісти нагнітають негативні новини, всі пишуть про негатив, бо це підвищує рейтинг. І він каже, що людей не менш зачіпає і порадіти, вони б почали радіти, якби їм дали таку можливість. І як висновок приводить - журналісти і редактори самі не вміють радіти, тому і пишуть про що знають - про сум.
Я тут згідна тільки з тим, що сумні новини рейтинг піднімають. Але чому вони власне той рейтинг піднімають?
Бо радість - персональна. Назвіть приклади всепланетарної радості? Отож. Радіють люди коли в них дн, коли близькі люди поруч, коли смачне щось зїсиш або котика погладиш. А от всепланетарні страхи - є. Урагани, катастрофи, війни, соц. незахищеність. Перед лицем такої катастрофи треба обєднуватись і виживати як спільнота, біологічно. Відчуття радості дуже персональні, а от бояться всі люди одного і того ж - не бути. І вони усілякими способами стараються бути.
Ще одне - без радості люди чи взагалі біологічний вид як вид може цілком собі прожити, зберегтися, дати потомство. Якщо живе в сприятливих умовах і т.д. Але якщо він нехтуватиме небезпеками і неадекватно на них реагуватиме - то виживаємість під сумнівом. Тому й мізки націлені скоріше на негатив. зараз в інтелектуальних (чи псевдоінтелектуальних) колах прийнято вважати, от тупі людішки, не фільтрують інформацію, радуються, що на противагу чужих бід в них ніби все добре. Є і такі, але часто в людей обговорити негатив = знайти спосіб, як вижити.
Звісно зараз багато людей на негативі спекулює, таким легко маніпулювати і на цьому багато хто заробляє. Але на противагу страхам ставити радість не можна, вони з різної категорії. Хіба освіченість і проінформованість. Щоб в людей були реальні знання про справжню ступінь страху і способи з ним боротися. Не може бути утопічних газет з одними радісними заголовками - вони не несуть ніякої інформації про світ. Тільки емоцію. Але у всіх негативних новинах має бути аналітика зі степенем ризику. І тоді новини виглядатимуть так: "в такому-то регіоні сталася екологічна катастрофа, задіяні такі-то служби, після проведення робіт забруднення зникне через 30 днів" всьо. нема чого панікувати - через 30 днів все вернеться на круги своя. правда в нас ще від совка залишилось те, що всю інформацію від нас приховують, то ж люди не повірять що через тих 30 днів все чисто і в нормі. але якщо люди не вірять, коли їх заспокоюють (умовно-радісна новина) то чому вони вірять коли їх лякають?))

Художні книги. Свіжачок

Анна Гавальда "Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав"
Дуже всі її хвалили, навіть презентація в Є була (я не ходила) і я зацікавилась. Це збірка новел про буденне життя, жінок-чоловіків і їхні труднощі-страхи-мрії, написано в стилі Гретковської. Так же трохи іронічно, а трохи рефлексивно. І я вже вкотре переконуюсь, що це не мій стиль в художній літературі. В студентські роки мені б сподобалось, а зараз не дуже. Є цікаві сюжетні повороти, але мені сподобалось тільки одна новела, друга по-порядку, через оте - що які би не були трагедії, життя йде собі і йде. Любителькам жіночої художньої прози сподобається.

Джанет Фітч "Білий олеандр". Оця сподобалась. Книга про дівчинку-підлітка, яка кочує прийомними сімями і кожна з тих прийомних матерів це своєрідний архетипний образ жінки. В кінці автор для тих читачів, що не допетрали так і каже словами ГГ, що впродовж цих років я познайомилась з архетипними образами всіх жіночих ролей і ніщо з усіх тих життєвих подій і зустрічей (а не всі вони були приємними) не було лишнє. Ну книга з тих, що що би в житті не ставалося - все несе свій урок для тебе. Про зло і добро, і про те, як не пускати те зло в себе. Рекомендую. Але вона трохи сумна. Є однойменний фільм, він однозначно слабший, окрім сцени у вязниці де Інгрід (Мішель Пфайффер) спілкується з Клер (Рене Зельвегер).

Халед Хосейні Тисяча сяючих сонць. Афганістан після перевороту, мракобєсіє, терор, і складна доля жінки в тому суспільстві. Але книга не про те - а про добро там, де навколо тільки жорстокість, про те, як не забути себе, не втратити людяність, як любов справді здатна все перемогти і не дати людині пропасти. Долі двох жінок, різного походження і характеру, які переплелися між собою в той дивний спосіб, як це тільки і можливо на сході. Дуже хороша книга, після прочитання ще декілька днів ходиш, все це переосмислюєш.

Халед Хосейні Той, що біжить за вітром теж Афганістан після перевороту, але тут їсторія двох друзів, хлопців з різних етнічних та суспільних прошарків і те, як їх розкидала по світі доля. Гарна книжка, також сумна, про дружбу і самовідданість, про те що благородство душі не залежить ні від освіти, ні від статусу чи середовища. І часто буває навпаки, що чим більше людина має і боїться це втратити, тим менше людського в ній залишається. Цю раджу також, крім того в нас не так багато книг афганських письменників, а з культурою країни добре знайомитись якраз з місцевої літератури.

Манти

Іноземна кухня мене не відпускає))

Манти їла на 1 курсі на практиці. Там кухарка була казашка. І відтоді теж хотіла зготувати, не знаю, що мене стримувало. Нас часто щось стримує, тоді як ми маємо всі інструменти, щоб реалізувати свою мрію.

Тісто як на вареники. Фарш - мясо з цибулею, як на пельмені. На маленькі кубики ріжемо картоплю і моркву. Так щоб 1:1 мяса і овочів. Можете міняти пропорцію. Тісто розкачуєте, ріжете на квадратики, кладете начинку і защипуєте навхрест кінці, ну як конвертики з яблуками. А потім ще ті кінці між собою теж защипуєте. Чи можете їх як хінкалі защипати. Чи як картопляники. Так, щоб не було грубих країв тіста. Варити треба в пароварці, але я варила як звичайні пельмені, 20 хв. Смачно і ситно. Легше ніж пельмені.

Долма

Хотіла її ще з 2012 року, коли смачно пообідала в татарському кафе, але долма в мене вже не влізла. І не знаю, на що саме я чекала. А тут подумала - в мене ж в лісі росте виноград, то чому ж і ні. Тільки виноград зараз ще мааааалюсінький. Але я дівчина вперта. Ну ви зрозуміли, да. Я ліпила не долму, а долмята. З отих маніпусіньких листочків. Їх навіть в руках тримати важко, не те щоб скручувати.
Отож: фарш як на голубці. Листя ошпарюємо і залишаємо в воді на 5 хв. Ну і крутимо маленькі голубчики. Головне треба їх щільно один до одного складати, щоб не розкрутилися і не розварилися. Варити 25 хв. На смак те листя як шпинат. Для мене хороший варіант, бо голубці дуже люблю, а капусту в них ні. Але чекатиму, поки листя виросте до нормальних розмірів.))

Лобіо

Давно хотіла зготувати, мені назва подобалась)
Готується просто. Відварюєте квасолю, трете чи мелете горіхи, трете часник і зелені побільше. В ідеалі заправляєте варену фасолю сумішшю горіхів, часнику та зелені. Як варіант можна ту ж квасолю на паштет перетерти, додати решту інгредієнтів і мастити на хліб. Я додала трішки бульйону часниково-горіхову суміш, хмелі сунелі і дала прокипіти 5 хв. Все. Дуже смачно. Ситно і водночас легко.

Бургер по-блогерськи, або де у Львові знайти американську кухню

Була сьогодні на майстер-класі з приготування бургерів в кафе Американо, який організувала для блогерів yellow_mamba Розвіртуалилася з новими цікавими людьми, і побувала в кухонному закуліссі. А ще там ми їли корисні бургери, саме так)) так що думка, що фаст-фуд шкідливий дуже шаблонна. Так само як і шаблонні уявлення про сам бургер. Вони можуть бути і кольорові)



Collapse )

Я тимчасово без фотика, тому тільки телефонні фото. Але годі роздивлятися фото, треба йти і пробувати

Ідеальне суспільство або золотий вік

Напевно більшість з вас вже знає, але все ж воно не настане ніколи і це мабуть добре.
Бо всі суспільні устрої людської історії і були різними моделями ідеального суспільства. Ідеальним заважали їм бути люди. Скажімо, середньовіччя. Вирощують собі селяни зерно і розводять худобу, торгівці торгують, лендлорд збирає податки, король управляє, наказує будувати дороги, монастирі, лікарні і школи. І все класно. Коли кожен робить добросовісно свою справу, господарює з розумом, не дурить інших і не завойовує/продає неякісне/бере завеликі податки/користується своїм службовим становищем - все йде класно. Горизонтальна соціальна мобільність можлива, не хочеш бути селянином - ставай монахом чи йди вчитися у ремісника.
Або навіть комунізм. Так-так, теж ідеальне суспільство, коли всі працюють, потреби кожного враховані, наука розвивається, медицина, інфраструктура і т.д. Якщоб не донос, партія, розстріли і знову ж крадіння всього, що погано лежить. Правда комунізм то дуже бездуховна форма суспільства, хоча це не обовязково. Он єврейські кібуци не виключають релігію. Теж по суті можна жити щасливо, ставати ким хочеш і всюди знайти застосування своїм вмінням.
Ну що зміниться через 100 років. Права людини, більша освіченість країн третього світу (але вони б і самобутньо могли щасливо жити якби не їхні правителі. проблеми в тих країнах явно не через низький рівень освіти місцевого населення) всі стануть розумнішими, але чи духовнішими, добрішими то навряд. І здається мені що будуть закриті міста де буде хороша екологія, чисте повітря, енергозберігаюче екологічне виробництво для багатих=освічених і т. д. ну щось на зразок теперішніх платних швидкісних доріг в Європі. Тобто жити в тому місті зможе кожен але проживання буде дорогим і дозволити його зможе собі не кожен. Так само як і зараз хтось їсть екологічно чисте мясо і миється органічним милом ручної роботи, а хтось їсть хімічне мясо і гмо. Ну і незважаючи на релігію чи країну завжди буде відсоток людей, які зможуть бомбу підірвати просто так. Отаке.

Про мандри і мандрівників

Прочитала ще дві книжки українських авторів про мандри. Одна - дружини дипломата (ех, це мабуть найприємніший спосіб подорожувати - вслід за чоловіковою роботою) Вікторія Пономарьова "Маленькі подорожі великим Китаєм"
Вона гарно описує, бо обїздила майже всю країну, була в багатьої регіонах, і на морі і в горах, на стіну лазила в не положених туристу місцях, подорожувала разом з місцевими друзями, то багато чого такого побачила, що б не побачили звичайні туристи. Але мені не сподобався її стиль викладу. Є в неї якась зверхність, гидливість чи що. Вважаю, що справжній мандрівник має сприймати все як воно є. От теж наша мандрівниця і теж дружина дипломата Софія Яблонська в своїй книзі про Китай "З країни рижу та опію" набагато душевніше і щиріше описала і китайців, і їхній побут, похвалила працьовитість, і навіть масове захоплення опієм не ставила їм в мінус, а просто з жалем зазначила, що деколи для цих людей то єдина радість. От здавалося б різниця в сто років між цими мандрівками, соціальне становище тих жінок однакове, навіть сучасним думаю краще ведеться, а яке відмінне сприйняття світу.
Я думаю, що коли якийсь мандрівник каже :"О, вони змій їдять", "О, в них такі-то туалети (немає туалетів, хороші поїзди, гарні/погані дороги, дивна їжа) він тої країни зовсім не зрозумів. Просто побачив щось яскраве (будь-яка відмінність від звичного свідомістю сприймається яскравіше) і вразився. Ну як телевізор подивився. А от коли пише на зразок я їхав поїздом (ну чи там підводою))) красиві пейзажі нагадували мені....., а потім ми обідали в друзів/господарів, а потім разом пішли прогулятися присмерковим селом і було так тихо і спокійно і т.д. от коли та країна автором сприймається як частина нормального життя, тоді він її і справді зрозумів і прийняв. Можна ж мабуть прожити в країні багато років і буде тобі все чуже. тому мені не подобаються ті розповіді тревел-блогерів які перетворюються на квест "знайди більше відмінностей". Таке враження що той автор зовсім ту країну не зрозумів.
До прикладу, хто на мою думку добре описує подорожі, Дж. Даррелл описує і різні країни і континенти, і ніде нічому не дивується. всіх персонажів ми сприймаємо як сусідів за стіною.

Друга книга теж наш український мандрівник і не просто так собі, а Яків Головацький Подорож по Галицькій та Угорській Русі, описана в листах до приятеля. Він більшу частину шляху пройшов пішки, що мене і зацікавило читати. Ну чому, чому цей твір не вивчають в школі? І взагалі - краєзнавство є в середній школі тільки, я вважаю, має бути у всіх класах, краще забрати всякі безтолкові БЖД валеологію і медицину, які принаймні в нас вчили одне і те ж і зробити з них одну дисципліну, яка навчить всього. А у звільнені години вчити яка красива і цікава твоя земля. А то потім виростають і кличуть освободітєлєй.

Тільки слабодух знеохотиться, коли деякі плани не вдаються йому, витривале, невтомне змагання приведе до бажаної мети.

Переїжджаючи через село, я зустрів 5-6-річну дитину, і вона похилила біляву голівку й защебетала: «Дай, Боже, добрий день!» Цього я не сподівався. Мене ця дитина так схвилювала, що я не міг стриматись і запитав: «Як називаєшся?» - «Івась»... Погладив я його і не міг нарадуватись з нього, бо хто би сподівався, що в таких диких горах, у такій самітності, далеко від міста, від освічених людей, у селі без школи можна зустріти стільки чемності та ще й у дитини? Хто сповнює ці молоді серця такою лагідністю і чемністю? Зробили це не школа. Це не наслідування «вищих» кіл, які у ставленні до простого народу здебільшого нелюдяні. Освіта не продерлась ще до цих гір через степи, заселені суворими чужинцями. Це збережені в горах залишки старого слов'янства, риси якого виявляються тут у звичаях і побуті. Ласкава мати викладає уже дитині віддавна утверджені віками стародавні звичаї і обряди, що колись становили віру предків, основою якої була повага до старших, зберігання родинних чеснот, людяність.
Ніжна слов'янська пісня робить лагіднішим буйного, загартованого в боротьбі з ведмедем юнака, і цей вплив триває у душі аж до старості...

О, як любо пливти бурхливою рікою! Холодний, приємний вітерець повіває, людина сама стає кращою, підноситься й розгортає крила, наче птах, що хоче летіти, але її обтяжує тіло і в'яже з землею. Зате тим вільніше здіймається душа, вище від птиць, від усякого створіння!

Дуже гарно він описує, і побут і характери людей, і природу. Виводить якраз з відмінностей природи особливості характеру того чи іншого регіону. Теж рекомендую, тим більше такий автор і така подорож! Куди там вашим поїздкам з вайфаями, списками маст сі, спеціальним спортивним спорядженням та іншими сумнівними благами глобалізації.
Читати можна тут: http://viche-boruslava.org.ua/index.php/mynuvshyna-ukrainy/188-yakiv-holovatskyy-podorozh-po-halytskiy-ta-uhorskiy-rusi-opysana-v-lystakh-do-pryyatelya