September 16th, 2009

Вітер у волоссі



Сьогодні вперше відколи бігаю – пробігла по алеї – і відчула якусь таку радість, піднесення мені так легко біглося – летілося. Ніби я стала вітром, от завжди коли біжу, то думаю щось ободрітєльноє – типу "скоро я бігтиму довші дистанції" або медитую "моє дихання рівне. я можу пробігти олімпійський марафон")))
А сьогодні мені ні про що думати не хотілося, сонце так гарно світило, і повітря було таке чисте-чисте, свіже-свіже, навіть в лісі наче було зеленіше, я наче розчинилася на якусь мить в тому лісі. От ніби в мене виросли крила і я не по землі, а десь над нею, як промінь. І оте відчуття, вітру у волоссі – мені стало так вільно, легко, ніби вітер перебирає, гладить, чеше мої коси – ніби вітер мене підхопив і поніс. І навіть зупинятися не хотілося, коли добігла до кінця алеї. Ну зупинитися прийшлося, бо дихалка закінчилась, але я ше хотіла рухатись, ноги би ше десь бігли. І після того якийсь такий заряд – так весело, емоції аж зашкалюють, їх стільки – що не вміщається – ходжу і посміхаюся деревам – бо треба десь то подіти. І так легко – зовсім не змучилась.
І весь ліс такий казковий – повітря де-не-де осінньо прозоре, а десь – сизувате, від диму, що палять, і воно разом з променями сонця створює такі дивовижні зміни світла і простору, кожне дерево, кожен кущ, самі по собі як окрема історія, а разом – то ніби попав в якийсь чарівний світ.
Collapse )
І от йду додому – і ступаю так легко – ніби лечу, ну не зовсім лечу – бо не швидко, а так плавно, спокійно, ніби в якомусь власному коридорі. Ногам хочеться ступати, тілу рухатись, мені – бути.