August 4th, 2009

Про котів нічийних, нічних і відданих

Після сьогоднішньої нічної «прогулянки» на балконі помітила одну штуку.
Тут в нас під вікнами є дитячий садок, а біля нього підсобне приміщення.
А коло того приміщення ліхтар(в нас недавно ліхтарів трохи понаставляли, так що «в нас на районє» тепер світло))). І от кожного разу, коли я гуляю – то бачу, як на тому даху десь біля дванадцятої години вилазить котик, позагоряти під тим ліхтарем. Він напевно дійсно думає, що то сонце, бо одного разу ліхтарі відключили, то котика там не було. Але десь 12.15 хтось виходить з сусіднього під’їзду(може йде на роботу або на чергування), і тільки двері скрипнуть, як котик бігцем до тих дверей. Напевно його там хтось підгодовує, і він сидить, він чекає, він слухає, чи не чути ТИХ САМИХ кроків.
Він кожну ніч тут сидить, і я, коли виходжу, а його нема – починаю думати, де ж він, вже звикла), але він появляється, і мені, от сама не знаю чому стає веселіше – світ на своєму місці.

А тепер розкажу одну повчальну історію.
В нас колись на селі була кицька. А дідо працював не в селі, тільки на вихідні приїжджав додому. Приїжджав він такою вузькоколійкою і через городи йшов додому. І от кицька знала, коли субота, і коли четверта година вечора, їй того ніхто не казав, і вона йшла до того місця, де починаються городи, сідала там і чекала на діда. Він приходив, давав їй щось там припасене з того, що брав з собою їсти, і вони разом йшли додому.
Вона чекала не тому, що їй щось дадуть з’їсти. Дома вона була завжди погодована.
Вона чекала, бо має прийти хтось, за ким вона так скучила, що не може чекати тих пару хвилин, що хоче побачити його, як тільки він з’явиться.
Кицька не пропустила жодної суботи і прожила довге, щасливе котяче життя – аж цілих 19 людських років!
І може хтось скаже, що я приписую котам думки, яких вони не думають, може вони і не думають, але відчувають. І ми про них теж пам’ятаємо.
Цю історію в нашій родині знають всі. Бабця її розказувала всім знайомим, і мама її розказувала. І я її розказувала в школі і в універі. А тепер ще й в жж)))
Ми їх теж запам’ятовуємо і потім собі згадуємо, що нас хтось чекав, робив щось для нас, переказуємо потім, бо хочемо вірити в хороше.

(no subject)

В тебе було відчуття, що це дежавю?
Так, це було дуже французьке почуття (с)
:)))

Дивилась недавно фільм "Безсоння в Сіетлі"
чим він мене вразив, що там половина діалогів наче афоризми. Перший фільм, коли я не дивилася сюжет(і так було ясно, що хепі-енд), і наівть акторську гру, а просто слухала. Треба буде десь його дістати і передивитися, бо діалогів я не запамятала.

Там головному герою і героїні надзвичайно заважали соціальні установки, але потім вони з ними справились, а ще в них був дуже настирливий малий, який вирішив покращити їхнє життя без їх відома і таки домігся свого))). І от я що подумала -- от коли йдеш десь містом, чи їдеш в транспорті, чи ще десь і тобі здається все-- от пройшла твоя половинка, то треба за нею бігти, хай там що чи чекати, бо якщо то половинка -- то доля вас все рівно зведе докупи, навіть якщо в вас нема настирного малого? :)
Хто що думає?